Велика газова гра між Китаєм і Росією: "Сила Сибіру-2" наближається, глобальний енергетичний ландшафт зміниться

Щойно лідери Китаю та Росії на зустрічі Шанхайської організації співробітництва підписали меморандум, офіційно давши “зелене світло” проєкту газопроводу “Сила Сибіру-2” — це найбільша угода з природного газу у світі за останнє десятиліття.

Цифри вражають:

• Нова труба — річна пропускна здатність 50 млрд кубометрів (майже дорівнює річному споживанню ЄС у 2024 році)
• Міжнародне енергетичне агентство прогнозує: у 2025-2030 роках світова додаткова пропускна здатність експорту СПГ складатиме 300 млрд кубометрів, США планують збудувати половину
• Річний попит Китаю — 80 млрд кубометрів, найбільший покупець у світі

Що означає ця угода?

Для Росії: знайдено заміну європейському ринку. Після закриття “Північного потоку-1” цей газопровід — як соломинка порятунку, що дозволяє сибірським родовищам знаходити нові ринки збуту.

Для Китаю: це козир. Чому? Бо Китай має кілька джерел постачання газу (Центральна Азія, Австралія, Катар, американський СПГ тощо), а от половина російського нафтового експорту йде саме в Китай — баланс сил нерівний.

Для США та Європи: ляпас. США інвестують шалені гроші в будівництво СПГ-терміналів, а Китай купує дешевий трубопровідний газ, знижуючи ціни на глобальному ринку СПГ — економіка нових СПГ-проєктів просто розсипається.

Є ще одна невідомість

Маршрут проходить через Монголію. Уряд Монголії підтримує проєкт (отримає транзитні платежі та доступ до газу), але між двома великими країнами є і ризики.

Ключові питання досі не вирішені:

• Росія хоче продавати 50 млрд кубометрів, а скільки потрібно Китаю?
• Як рахувати ціну? Росія хоче ціну для азійського ринку, Китай — собівартість

Але Китай може дозволити собі чекати, бо виробництво власного нетрадиційного газу (сланцевий газ, вугільний метан тощо) зростає, і до кінця 2025 року перевищить обсяги традиційної нафти й газу. Тобто довгостроковий козир у руках.

Справжня суть цієї угоди: на вигляд співпраця Китаю та Росії посилюється, але насправді темп задає саме Китай.